Степан Будний (1933- 1958)

Степан Будний - поет, учитель, журналіст. Він назавжди залишився в пам'яті молодим, двадцятип'ятирічним.

/Files/images/10003(31).jpgПоезія Степана Будного, як поезія Василя Симоненка, займає особливе місце в нашій літературі. Це передусім поезія мужності й правди, любові й болю. Це гімн Життю і Людині.

Чим же вона полонить серце молоді? Безумовно, своєю щирістю, оптимізмом, дитинним світосприйманням.

Народився Степан Будний 23 серпня 1933 р. в с. Струсів, нині - Теребовлянського району. Рано залишився без батька. Закінчивши середню школу, Степан вступив до Чернівецького університету, навчався на філологічному факультеті. У студентські роки брав активну участь у літературних вечорах, публікував свої поетичні та прозові твори в університетській багатотиражці, обласній газеті «Радянська Буковина». Неодноразово його поезії друкували у Тернопільському «Вільному житті».

Після закінчення навчання С. Будного хотіли залишити в Чернівцях - пропонували роботу в одній із шкіл та редакції обласної газети. Але Степан підмовився. Удома його чекала самотня мати. Повернувся у рідний Струсів. Спочатку вчителював у Кровинківській семирічці. А згодом перейшов працювати у редакцію струсівської районної газети «Червоні зорі». Одночасно викладав українську мову і літературу у вечірній школі.

У березні 1958 р. в Тернополі відбувся вечір-зустріч з П. Тичиною. Тут Степан прочитав свій вірш «Звертання до Марічки» й отримав благословення від Поета.

Та жорстока доля надто мало виділила С. Будному часу для життя, для радості й праці. Невиліковна хвороба прийшла несподівано Степан потрапив у Тернопільську обласну лікарню. Там, в онкодиспансері, він вступив у нерівний бій із страшною недугою. В безсонні ночі, у перервах між операціями створив більшу частину свого творчого доробку.

У часи тяжкої недуги поет звертався до Лесі Українки, вчився у неї мужності, нескореності, називав її своєю незрадливою учителькою.

Уже не хотіли слухатися руки, тільки чітко працював мозок. «Писати, писати до останнього подиху про народ, писати для народу».

Я лежав в білосніжній палаті.

Де немає ні вітру, ні моря.

І придумав легенду про чайку.

Що вмирала, сумна і велична.

Ця легенда стала лебединою піснею поета. Він здогадувався про свою приреченість, тому так спрагло і гостро ловив кожний порух життя, природи, невидимими променями посилав у світ свою любов до людей.

За два дні до трагічної розв'язки він прийшов, незважаючи на заборону лікарів, у редакцію обласного радіо і прочитав свої поезії. Востаннє...

Степан Будний помер 22 червня 1958 р. Похований у Струсові.

Посмертно видано книги С. Будного «Людина до сонця йде» (1961), «Поезії» (1972), «Син землі» (1997).

У Тернополі його іменем названа обласна літературно-мистецька пре­мія. Посмертно, у 1991 р. С. Будний був прийнятий у члени Спілки письменників України. У Струсові, на батьківщині поета, в середній школі, яка носить його ім'я, 26 жовтня 1991 р. відкрито музей.

Поетичний доробок Степана Нудною не такий уже й великй, але без нього не можна уявити своєрідність української поезії кінця 50-х початку 60-х років XX століття. Він збагатив пашу лірику новою тематикою, новими жанрами й інтонаціями. Поет створив неповторний піп ліричною героя, яскраво виразив дух гуманізму, свободи, полі до життя, і в цьому сила його по­езії. Виступав також з перекладами віршів, прозових творів, літературно-критичними статтями. Його твори перекладали білоруською, молдавською, польською російською та іншими мовами.

Кiлькiсть переглядiв: 2

Коментарi